Життя для користі народу

6 листопада 1855 року народився Дмитро Іванович Яворницький в селі Сонцівка Харківської губернії. Український історик, археолог, етнограф, фольклорист, лексикограф, письменник, музеєзнавець, дійсний член НТШ (1914) і ВУАН (1929). Автор понад 1500 наукових праць. Один з перших, хто детально вивчив всю історію запорозького козацтва і історію дніпрових порогів, фундатор і перший директор Дніпропетровського національного історичного музею, активний діяч українського національного руху.

Сучасники називали Дмитра Яворницького «козацьким батьком», «народним академіком», «дідом» і ставилися до нього з великою повагою. 

В студентські роки він почав вивчати історію козацтва. Навіть відмовився від офіційно запропонованої на факультеті теми з загальної історії та наперекір написав твір «Виникнення і будова Запорозького Коша». За що позбувся стипендії. Згодом Д.І. Яворницький переїхав до Петербурга, де працював в училищах викладачем історії та продовжував збирати матеріали з історії Запорозької Січі. Фізичні й розумові перевантаження, нестатки, сімейні ускладнення привели до того, що в 28 років він майже весь став сивим.

З 1905 року і до кінця днів постійно мешкав у Катеринославі (з 1926 року – Дніпропетровську). У 50 років Яворницький одержав запрошення стати директором історичного музею Катеринослава. Вчений запропонував спорудити музей за зразком каїрського. Він поїхав до Єгипту, де паском обміряв усі куточки музею, за чим його застала Леся Українка. “Заповзятий дід лазив на піраміди й під них”, – писала Леся. Вперше Яворницький міг зітхнути, вільно працювати над козацькими скарбами. Про музей він писав: “Зерно моє, чисте, відбірне, яке я відбирав усе життя”. З 1918 року Дмитро Іванович – член-кореспондент Української Академії наук.

У Катеринославі Дмитро Яворницький розгорнув велику і плідну наукову діяльність. Він – професор, завідувач кафедрою Історії України місцевого університету, голова Науково-дослідної кафедри історії України, першої подібної установи в Україні, створеної на початку 1921 року. Під його керівництвом ведуться археологічні розкопки на Дніпробуді, за його редакцією вийшов науковий збірник історичного музею. Коли відкривали Дніпрогес, плакав: «Не побачимо більше порогів!»

Палка любов до козацтва зародилась у Дмитра Івановича, за його словами, ще в дитинстві під впливом творів М. Гоголя і «Кобзаря» Т. Шевченка. Під впливом Яворницького,  Ілля Рєпін почав працювати над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану», де зображеним писарем на картині і є сам історик, а Микола Лисенко загорівся ідеєю створення опери «Тарас Бульба».

Дмитро  Яворницький не був кабінетним вченим й історію Січі вивчав на місці, надзвичайно ретельно обстеживши всі місця «вольностей війська запорозького» – ріки, урочища, острови, печери. І працював невтомно все життя. В запорошених чоботях, з обличчям овіяним степовим вітром, він в пошуках археологічного, архівного, фольклорного матеріалу об’їздив, обходив з краю в край всю Дніпропетровську область, побував у Соловецькому монастирі, й Туркестані, в Польщі, на Кавказі, в Персії. І в той час встигав написати сотні праць – історичних, етнографічних, художніх.

Масовий більшовицький терор, який розпочався невдовзі, обірвав наукову діяльність історика. З 1930 по 1939 рік не публікувалися його твори, наукові установи, які він очолював, розгромили. Сам Яворницький зазнав цькування і гонінь. У музеї нові співробітники – комсомольці та комуністи – створили нестерпні умови, перетворюючи науковий осередок на гніздо інтриг, бруду і чвар. А 27 серпня 1933 року в місцевій партійній газеті «Зоря» з’явилася стаття-донос А. Горба «Кубло націоналістичної  контрреволюційної пропаганди (Про роботу історико-археологічного музею)», після якої Дмитра Івановича обшукали вдома і «вичистили з музею як контру», тобто звільнили з посади, припинили виплату академічної пенсії. Переборюючи голодомор 1933 року, академік продавав на базарі свої книги і речі. Згодом натиск на нього послабили, повернули пенсію і дали дожити до смерті, що спіткала видатного діяча 5 серпня 1940 року.

Девізом і правилом життя самовідданого лицаря науки, праці, непересічного історика якого було: «Працюй, працюй не вдивляючись вперед і не озираючись назад, працюй, не чекаючи нізвідки і ні від кого ні нагороди, ні хвали; працюй доти, доки служать тобі руки і доки б’ється живе серце в твоїх грудях; працюй для користі твого народу і на благо дорогої для тебе Вітчизни".