Не згасає Свіча Пам’яті жертв Голодомору 1932–1933
років в Україні. Ті роки живуть не тільки в
спогадах очевидців, а й у нашій підсвідомості, ментальності та генетичній
пам’яті. Бо ми – нащадки тих, хто вижив, і не маємо права забувати ті страшні
голодні роки. Як сталося, що без стихії, без засухи,
без війни – в самому центрі Європи, в Україні, яка незадовго перед цим була
житницею континенту, небачений голод забрав у могилу мільйони людей?! Це
питання стало ключовим на вечорі пам’яті «Чорна сповідь моєї Вітчизни», який
відбувся в читальному залі нашої бібліотеки. Запитань багато, відповідь одна – це була безкровна війна тоталітарної системи проти
українського народу. Війна – задля того, щоб підірвати коріння волелюбної
нації, винищити цілий етнос.
Завідуюча
бібліотекою Катерина Волинець наголосила, що тільки із здобуттям незалежності українці
дістали можливість подивитися на свою минувшину очима правди. Важливу роль у цьому
відіграла художня література, точніше відтворена в ній реальність. Катерина
Василівна познайомила присутніх з творами Василя Барки «Жовтий князь»,
Уласа Самчука «Марія», Андрія Гудими «Кара без вини», Миколи Руденка «Хрест»,
які були представлені на книжковій виставці «Скорботна свічка пам’яті святої».
Їх – неоплаканих, не відспіваних, їх –
похованих у спільних могильниках, без труни й молитви – пам’ятаємо та суміємо.
Немає коментарів:
Дописати коментар