Художниця милістю Божою

До 105 річниці від дня народження відомої української художниці Марії Примаченко. 

Марія Оксентіївна Примаченко,  (в деяких документах Приймаченко) народилася 30 грудня 1908 (12 січня 1909 р.) в селі Болотня Іванківського району Київської області — українська народна художниця, представниця «народного примітиву» («наївного мистецтва»).                   У традиційному українському селі схильність до мистецтва – швидше аномалія, а не заслуга. Марія Приймаченко могла залишитися безіменною. Але сталося інакше.                                       Щоб поєднати професійне мистецтво з народним, в 1934 році в Києві відкрили Центральні експериментальні майстерні (з 1936-го – Школа народних майстрів, згодом – Художньо-промисловий технікум). Сюди збирали народні таланти, серед них була і Приймаченко. У себе в Болотні вона розписувала хату фантастичними звірами.   Марія вперше опинилася в Києві. І відразу серед знаменитих художників – в майстернях викладали Анатоль Петрицький, Василь Кричевський, Василь Касіян . Вчилися не менш знамениті – Тетяна Пата, Параска Власенко, Макар Муха та десятки інших. Марія не загубилася й не розгубилася серед них. Але її й оберігали від сторонніх впливів. Наприклад, забороняли бувати в зоопарку, щоб справжні звірі не відбили у неї бажання малювати звірів фантастичних.                                                                                     
Але на художницю нелегко було вплинути. Вона назавжди зберегла «уміння не вміти», або, як говорили в старовину, дар «божественного незнання». Звірі і квіти на її картинах справді далекі від реальності: жаба грає на золотій трубі, одуд – чотирилапий, жирафа – товста, зелений слон ходить у сталінському картузі, мавпа живе з крокодилом, левиця робить фіззарядку, а лев відпочиває на ліжку. Літак – із крилами жар- птиці, а в потяга  вагони – з очима. Пояснювала: «В дорозі цікаво, поїзд собі їде і роздивляється». Приймаченко все робила правою рукою, а малювала – лівою. Можливо, підсвідомо відділяла таким чином душевну роботу від буденної.                    У її арсеналі не було «професійних хитрощів»: малювала на звичайному ватмані пензлями фабричного виготовлення, використовує гуаш, акварель. Перевагу віддавала гуаші, бо саме вона дає соковиту, щільну декоративно виразну пляму з чітким силуетом. Художниця спочатку вела лінію олівцем, якось недбало, «по-дитячому», окреслюючи контури зображення, а вже потім упевнено, вправно клала колір. Її кольори то засяють таємничою глибиною емалі, то сліпуче спалахнуть золотом, то бризнуть небувалою синню ультрамарину. Вони створюють особливий настрій «кольороносного» простору.

- Чому на ваших картинах немає людей? - якось у неї поцікавилися .

- Як це немає ? Вони і є люди.

- Де ж там люди ?

- Люди там завжди є. Це я .

Ще вона казала: «У мене все не так , але воно живе» .                                          У 1936 році на І Республіканській виставці народної творчості картинам Приймаченко надали цілий зал. Цю виставку бачили у Москві, Ленінграді, Варшаві. У 1937-му твори художниці виставлялися в Парижі. Вона стала знаменитою. І саме після того успіху захотіла додом, в Болотню, до землі, до батька й матері. Від Києва залишився лише один слід: вона почала підписувати картини «по-міському» — не Приймаченко, а Примаченко.              Є інформація й про те, що Марія Примаченко виявила свій талант у галузі керамічної скульптури. На жаль, зберігся лише один твір у цьому жанрі — «Крокодил». За участь у виставці народного мистецтва 1936 року Примаченко нагороджують дипломом першого ступеня. З того часу її твори з незмінним успіхом експонуються на виставках у Парижі, Варшаві, Софії, Монреалі, Празі.   Малюнками Марії Приймаченко японці ілюструють свої букварі. Великий художник  Пікассо  говорив, що схиляється перед творами геніальної українки.                                                                                Марія Примаченко померла 18 серпня 1997 в селі Болотня, де і похована.